Тема Чорнобиля в ліриці Ліни Костенко особливо терпка, сама поетеса багато разів бувала на місті катастрофи. Особисто для Ліни Костенко це була страшна духовна втрата - вона втратила притулок душі. Урочище Страхолісся багато років було її опорою, відрадою. Після чорнобильського лиха цей ліс опинився у тридцятикілометровій зоні радіаційного забруднення.
Таким чином вселюдське лихо стало часткою особистої долі поетеси, а, отже, і її творчості. Рядки її віршів переповнені болем, обуренням, але не відчаєм. За переконанням дослідників, вона однією з перших «назвала чорнобильську зону - зоною національної трагедії».
Поетеса стверджує (цикл «Інкрустації»), що біда, яка переходить у спадок із покоління в покоління, приносить не лише матеріальні, а й духовні генетичні втрати. Біда у спадок - це тавро для всього покоління.
У циклі "Інкрустації" цій темі присвячено такі поезії, як: «Сосновий ліс перебирає струни», «Стоять озера в пригоршнях долин», «Дзвенять у відрах крижані кружальця», «Моя печаль – ріка без переправи», «А вже земля древлянська рве на собі кайдани» та ін.
^
І царственний цибатий чорногуз поважно ходить в ранній кукурудзі
Дівча козу на вигоні пасе. Машини мчать, баранки крутять аси.
Малина спіє… І на все, на все лягає пил чорнобильської траси.
^
Але найбільше стронцію - у стріхах. Хто це сказав, що стріхи – традиційні? У нас і стріхи вже радіаційні.
***
^
Старенька груша дихає на пальці,їй, певно, сняться повні жмені груш,
їй сняться хмари і липневі грози,чиясь душа, прозора при свічі.
А вікна сплять, засклив мороз їм сльози.У вирій полетіли рогачі.
^
Живе в тій хаті сивий-сивий спомин, улітку він під грушею сидить.
І хата, й тин, і груша серед двору, і кияшиння чорне де-не-де,
все згадує себе в свою найкращу пору. І стежка, по якій вже тільки сніг іде
Сьогодні як ніколи гостро стоять екологічні проблеми, з них найстрашніша - це наслідки Чорнобильської катастрофи. «Чому Звізда-Полин упала в наші ріки?!». Може, це покарані ми за хижацьке ставлення до природи, за нехтування її законами, за необачність і необдуманість.
^
Хто нас образив, знівечив, обжер? Яка орда нам гідність притоптала?
^
Загидили ліси і землю занедбали. Поставили АЕС в верхів'ї трьох річок.
То хто ж ви є, злочинці, канібали?! Ударив чорний дзвін. І досить балачок.
В яких лісах іще ви забарложені? Що яничари ще занапастять?
І мертві, і живі, і ненароджені нікого з вас довіку не простять!
Щира й цікава інтимна лірика Ліни Костенко. Це своєрідні роздуми – монологи і діалоги, враження від пережитого («Розкажу тобі думку таємну», «Не знаю, чи побачу Вас, чи ні…», «Я дуже тяжко Вами відболіла» та інші). У поезія цієї тематики завжди йдеться про шляхетні, високі почуття, які треба мати щастя пережити. Не кожному дано. Не до кожного приходить справжнє кохання. Не завжди маємо достойний об'єкт для любові. Ці проблеми Ліна Костенко вирішує дуже оригінальне. Наприклад, скільки вже сказано, що нерозділене кохання - нещасливе. А тим часом ця думка в корені хибна, бо закохана людина переживає час свого цвітіння, незалежно від того, чи її люблять, чи й не відповідають на почуття. Мабуть, вперше в усій українській літературі в "Світлому сонеті" Ліна Костенко змістила спектр дійсно у світлу сторону:
^
Як пощастило дівчинці в сімнадцять, в сімнадцять гарних, неповторних літ! Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Вона ридає, але все як слід.Вона росте ще, завтра буде вишенька.
Але печаль приходить завчасу.Це ще не сльози - це квітуча вишенька,
що на світанку струшує росу. Вона в житті зіткнулась з неприємністю:
хлопчина їй не відповів взаємністю.І то чому: бо любить іншу дівчину,
а вірність має душу неподільчиву. Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Як пощастило дівчинці в сімнадцять!
У віршах Ліни Костенко про любов передано весь діапазон цього найвищого і найсвятішого людського почуття: від потаємного спалаху душі, виокремлення коханої людини з тисячі інших людей, появи довір'я до обранця, наснаги й вершини почуттів до розумного усвідомлення кохання як щастя і як випробування.
Як холодно! Акація цвіте. Стоїть, як люстра, над сирим асфальтом.
Сумної зірки око золоте, і електричка скрикнула контральто.
Я тихо йду. Так ходять скрипалі, не сколихнувши музику словами.
Єдина мить - під небом на землі отак побути наодинці з Вами!
Ви теж, мабуть, десь тихо ідете. Страждання наше чисте і терпляче.
Як холодно!.. Акація цвіте. Як холодно! Душа за вами плаче.
***
Осінній день березами почавсь. Різьбить печаль свої дереворити.
Я думаю про тебе весь мій час. Але про це не будем говорити.
Ти прийдеш знов. Ми будемо на "ви". Чи ж неповторне можна повторити? В моїх очах свій сум перепливи,
Але про це не треба говорити. Хай буде так, як я собі велю.
Свій будень серця будемо творити. Я Вас люблю, о як я Вас люблю!
Але про це не будем говорити.
***
Не треба класти руку на плече. Цей рух доречний, може, тільки в танці.
Довіра - звір полоханий, втече. Він любить тиху паморозь дистанцій.
Він любить час. Хвилини. Дні. Роки. Він дивний звір, він любить навіть муку. Він любить навіть відстань і розлуку,
але не любить на плечі руки.
***
У цих садах, в сонатах солов'їв Він чує тихі кроки браконьєра.
Він пастки жде від погляду, від слів, і цей спектакль для нього не прем'єра. Душі людської туго і тайго! Це гарний звір, без нього зле живеться. Але не треба кликати його.
Він прийде сам і вже не відсахнеться.
***
спини мене отямся і отям така любов буває раз в ніколи
вона промчить над зламаним життям за нею будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу чи біля тебе полум'ям згорю
***
Божевілля моє, божемилля, Богомілля моїм сльозам!
Один-єдиний дотик абсолютного –моя душа відкрилась, як Сезам.
Сама не знаю, що в ній за скарби, якого серце зберігало джина.
Там, може, пограбовані гроби і заржавіла лампа Алладіна.
А може, й ні. Не відаю. Ти теж ні. Моя душа відкрилась, як Сезам...
Які у тебе руки обережні, які слова ласкаві, як бальзам!
***
І як тепер тебе забути? Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути я ще ніколи не пила.
Такої чистої печалі, такої спраглої жаги,
такого зойку у мовчанні, такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші, такого безміру в добі!..
Це, може, навіть і не вірші, а квіти, кинуті тобі.
Доба емансипації і фемінізму все-таки завдає відчутного удару по жіночності, по ставленні до жінки як до істоти тендітної, делікатної. У багатьох віршах Ліни Костенко відчувається гуга за тим історичним часом, коли жінка була насамперед Жінкою:
^
Той клавесин і плакав, і плекав чужу печаль. Свічки горіли кволо. Старий співак співав, як пелікан, проціджуючи музику крізь воло. Він був старий і плакав не про нас. Той голос був як з іншої акустики. Але губив під люстрами романс прекрасних слів одквітлі вже пелюстки. На голови, де, наче солов'ї, своє гніздо щодня звивають будні, упав романс, як він любив її і говорив слова їй незабутні.
Він цей вокал підносив, як бокал. У нього був метелик на маніжці.
Якісь красуні, всупереч віхам, До нього йшли по місячній доріжці.
А потім зникла музика. Антракт.Усі мужчини говорили прозою.
Жінки мовчали. Все було не так. їм не хотілось пива і морозива.
Старий співав без гриму і гримас. Була слова палкими й не сучасними.
О, заспівайте дівчині романс! Жінки втомились бути не прекрасними.
^
Не були випадковими в поетичному доробку поетеси і твори, в яких вона осмислює вічні біблійні теми. У свій час інтерес Ліни Костенко до Біблії дехто з критиків розумів як занепад її світовідчуття, заглиблення в похмурі настрої, песимізм. Згадувати про дзвони, Бога, молитву, свічки від неї, як від радянської поетеси, «вимагали в заперечувальному чи іронічному значенні», а вона наповнювала їх високою духовністю, прагнула відшукати в Біблії вічні істини.
У творчому доробку Ліни Костенко є оригінальне осмислений цикл "Давидові псалми", в якому авторка робить акценти на животрепетних проблемах часу, в якому живе сама. Поезія «Давидові псалми» не є переспівом чи перекладом біблійного уривку. Авторка абсолютно по-новому виписує кожну фразу, хоча й відчувається певний перегук з Біблією. Проекція біблійних мотивів та сюжетів на сучасність не випадкова.. Поетеса по-своєму трактує слова вічної книги, створює свій моральний заповіт:
Блажен той муж, воістину блажен, котрий не був ні блазнем, ні вужем. Котрий вовік ні в празники, ні в будніне піде на збіговиська облудні. І не схибнеться на дорогу зради, і у лукавих не спита поради.
І не зміняє совість на харчі, - душа його у Бога на плечі.
("Псалом 1.").
Бо яка ж може бути душа у того, хто «міняє совість на харчі», стає на шлях зради? Душа зрадника темна і брудна, тому що «хто від правди ступить на півметра, душа у того сіра й напівмертва». Ліна Костенко просить Бога порятувати «душу від грабунку», благає звільнити від духовних пут. Найстрашніше для неї, коли «хтось потайки обнишпорює душу», коли людина не має права вільно жити і мислити.. Коли в людини розтоптана, понівечена душа, вона перестає бути людиною. Пустка душі - це відсутність емоцій і почуттів, відсутність справжнього повноцінного, повнокровного життя.
Досить актуальним для наших днів є мотиви "Псалма 16. " :
Єдиний Боже! Все обсіли хами.
Веди мене шляхетними шляхами.
І не віддай цим людям на поталу, -
вони вже іншу віру напитали.
Одплач в мені, оплач і одболи, -
Вони ж моїми друзями були
Елементи суто українського колориту звучать в заключних строфах "Псалма 22" Ліни Костенко:
Врятуй мою душу, Боже, благаю Тебе, нездвиженного,
душу мою, одиначку, із лап собаки скаженого!
Я тихо молився, Боже, тепер я крячу вже криком -
прикрий мою душу, Боже, щитом малим і великим!
Не дай мені. Боже, впасти на цьому барвінку хрещатому,
на всі свої покоління імення Твоє кричатиму!
Чи я завинив чим, Боже, чи я для того й родився?
Голос мій одинокий об вуха Твої розбився.
Увесь я уже розлитий, мов чаша гіркого трунку.
Далекі слова мого крику від снів мого порятунку!..
Особливу увагу звертає на себе вірш «Перш ніж півень запіє...». Це оповідь про відречення апостола Петра від Ісуса Христа. Слід ще раз наголосити (і ця поезія є яскравим прикладом), що кожна біблійна притча у поетеси набуває нових форм, звучить по-новому, осучаснено.
У Біблії вчинок Петра не так гостро засуджується, як у Ліни Костенко.Так, Петро не запродав Учителя, як Юда. Але чи краще він вчинив? Юда продав Христа за гроші, а Петро відрікся зі страху, злякавшись відповідальності, потерпаючи за власне життя. Від зла, підкреслює автор, не можна повністю вберегтися, бо воно в нас самих. Коли людина зраджує один раз, вона може зробити це і вдруге. Зрадивши ідеали, принципи, рятуючи тіло (матеріальне, тлінне), людина губить душу (вічне), зраджує саму себе.
На біблійну тематику написано також вірші «Летючі катрени», "Був Ірод, і була Іродіада", "Брейгель. Шлях на Голгофу" та інші.
^
Ліро-епічна лірика займає значне місце у творчості Ліни Костенко, сюди відносяться вірші "Чадра Марусі Богуславки", „Горислава - Рогніда", "Стара церковця в Лемешах", "Цирк" , „Любов Нанесена", „Любов Потьомкіна" та інші. Поетеса не могла обійти увагою і славних жінок, патріоток України. Поезія «Чадра Марусі Богуславки» - це також екскурс в історію, роздуми про українку, яка, ставши дружиною султана, залишилась вірною своєму народові. Вона здобуває ключі, щоб випустити з темниці українських козаків, які потрапили у неволю, бо вона - Маруся із Богуслава і в неї «є непродана душа».
^
Вузенька вуличка. Стіна, повита хмелем.
Татари сплять, сьогодні в них байрам.
Високий дуб, по-українськи - нелинь.Святе Письмо, по-їньому - Коран.
Чого я тут? Ще й кажуть, Богу слава,що я жива, що в мене муж паша.
А я - Маруся. Я - із Богуслава.У мене є непродана душа.
О, як він любить, як він мене палить!Як вів мене цілує уночі!
Каблучки нанизав по дві на кожен палець.Браслети на руках, на шиї дукачі.
І я ходжу, володарка темниці. Скриплять у тиші двері за дверми.
Блищать очима слуги темнолиці, мені у ноги стелять килими.
Ох, килими, барвисті килимочки! Фонтан, кальян і сльози на зорі.
Носила я і плахту, і віночки, -ну, як мені, чи гарно у чадрі?
І меч, і правда - цноти не жіночі. Люблю чадру - і чорна, і густа.
Коли татарам брешуть мої очі, ніхто не бачить, як тремтять вуста.
Мого лиця не видно під чадрою. Мій муж поїхав. Тоскно мені. Жду.
А то б я їм здавалася чудною, -чого я зблідла і куди іду.
Чого дивлюся в море, у тумани. Чого, як тінь, блукаю уночі.
Бряжчать мені невільницькі кайдани. А я шукаю сховані ключі.
Народна легенда розповідає про те, як під час набігу татари захопили в полон трьох дочок священика з міста Богуслава. Наймолодша і найвродливіша – Маруся – дісталася на невільничому ринку татарському паші. Саме вона й визволила з неволі сімсот козаків-невільників.
Горислава-Рогінда
Ой Боже ж мій, як він же тебе кинув, княгинечку, постарілу від сліз. Навіщо ж він привіз тебе у Київ, із Полоцька, із попелу привіз?! Вже там жива хіба лише зозуля, нема кому вже й накувати літ. А він хотів, щоб ти його роззула, та ще й щоб руки не були як лід. Десь, кажуть, є страшна богиня — Мойра. Життя людське - як зойк на болотах. Вже б краще він пустив тебе до моря на тих повільних смертницьких плотах. На берег вийшли б люди тогобічні, і мовчки-мовчки бачили б вони, що це пливе князь Полоцький у вічність, а з ним Рогніда і його сини. А ти жива. І жах тебе прониже: тебе цілує той, хто їх убив. О найстрашніше із усіх принижень! О найдивніше з найдавніших див! В його обіймах ти була й щаслива. Ти вже й змирилась, - ти йому жона. Ти вже й смієшся, тільки пам'ять сива. Ти вже й кохана, тільки не одна. У нього сто таких на Берестові, і кожна з них заходиться плачем, - бо князь розлюбить, то уже любові ні слізьми не повернеш, ні мечем. Важкі, як осінь, шати золотії. В черниці підеш, полоцька княжна. Приїде Анна, та, із Візантії, на берег зійде царственна жона. Порфирородна візантійська ґава, в душі якої можна заблудить. Княгинечка, Рогніда, Горислава... Ото не треба ворога любить!
^
Історія стоїть біля дороги та й дивиться, хто їде по соті. Йде череда, туман взяла на роги. А он село, що зветься Лемеші. Десь там жила Наталка Розумиха, Грицькова жінка, гарна й молода. Як ще був жив, набралася з ним лиха, такий він був п'яндига й гуляйда. Але й козак! Просмолений, як човен. Жагучо любий до безтями рук. Як він умер, весь світ, сльозами повен, в дощах стояв по самий Базавлук! Вона ж його ні словом не вкорила.
Ходила до могили припадать. А двох синів, Олексу та Кирила, в капелу царську мусила віддать. Коли ж сини доскочили пошани, приїхала вона у Лемеші. Мов янголи, співали клирошани за упокій козацької душі -в тій церкві, що Наталка спорудила на тому місці, де Грицьковий гріб. А двох синів, Олексу та Кирила, у тій же церкві висповідав піп. Один був мужем вінчаним цариці, сподобивсь другий навіть булави. Вона молилась: - Грицю, чуєш, Грицю! Хоча на мить устань та оживи! Та подивися на свою Наталку, що за твої одмолені гріхи яку он долю виспівали змалку підписки наші, наші пастухи!
Вони ж гусей тут пасли в конюшині, вони х тут руки дряпали в шипшині, вони ж на цьому вигоні росли.А ті ж то гуси, гуси-лебедята, та й узяли підпасків на крилята,
та й у хороми царські занесли!.. Лампадка тьмяно блимала в кіоті, стояла в церкві дивна тишина. Блищали скрізь оправи щирозлоті, і озиралась Лотова жона.
Чекали слуги десь аж біля брами. Наталія молилась гаряче.І синя стрічка царської статс-дами текла, як річка, їй через плече. Вона молилась: - Встань та подивися,
що я вже стала свахою Петра. Що грошей в нас тепер хоч подавися, невістка в мене царського ребра. Тепер уже й не плачу я ночами. Невістка гарна, що там говорить.
Вже як вони, хоч тайно, обвінчались, то це ж таки уже не фаворит. Буваю на балах і на прийомах, бо я графиня, а Олекса граф. Вів при дворі, а я уже при йому, спокійно хай покоїться твій прах!.. З колін звелась графиня Розумовська, зашарудів широкий кринолін. Чи то спіткнулась, чи на плитах ковзько, чи на дзвіниці хилитнуася дзвін, - і задвигтіла церква-кам'яниця, і хрест на церкві також хилитавсь, і хилиталась паперть і дзвіниця... Мабуть, Грицько в землі перевертавсь.
Таким чином вселюдське лихо стало часткою особистої долі поетеси, а, отже, і її творчості. Рядки її віршів переповнені болем, обуренням, але не відчаєм. За переконанням дослідників, вона однією з перших «назвала чорнобильську зону - зоною національної трагедії».
Поетеса стверджує (цикл «Інкрустації»), що біда, яка переходить у спадок із покоління в покоління, приносить не лише матеріальні, а й духовні генетичні втрати. Біда у спадок - це тавро для всього покоління.
У циклі "Інкрустації" цій темі присвячено такі поезії, як: «Сосновий ліс перебирає струни», «Стоять озера в пригоршнях долин», «Дзвенять у відрах крижані кружальця», «Моя печаль – ріка без переправи», «А вже земля древлянська рве на собі кайдани» та ін.
^
І царственний цибатий чорногуз поважно ходить в ранній кукурудзі
Дівча козу на вигоні пасе. Машини мчать, баранки крутять аси.
Малина спіє… І на все, на все лягає пил чорнобильської траси.
^
Але найбільше стронцію - у стріхах. Хто це сказав, що стріхи – традиційні? У нас і стріхи вже радіаційні.
***
^
Старенька груша дихає на пальці,їй, певно, сняться повні жмені груш,
їй сняться хмари і липневі грози,чиясь душа, прозора при свічі.
А вікна сплять, засклив мороз їм сльози.У вирій полетіли рогачі.
^
Живе в тій хаті сивий-сивий спомин, улітку він під грушею сидить.
І хата, й тин, і груша серед двору, і кияшиння чорне де-не-де,
все згадує себе в свою найкращу пору. І стежка, по якій вже тільки сніг іде
Сьогодні як ніколи гостро стоять екологічні проблеми, з них найстрашніша - це наслідки Чорнобильської катастрофи. «Чому Звізда-Полин упала в наші ріки?!». Може, це покарані ми за хижацьке ставлення до природи, за нехтування її законами, за необачність і необдуманість.
^
Хто нас образив, знівечив, обжер? Яка орда нам гідність притоптала?
^
Загидили ліси і землю занедбали. Поставили АЕС в верхів'ї трьох річок.
То хто ж ви є, злочинці, канібали?! Ударив чорний дзвін. І досить балачок.
В яких лісах іще ви забарложені? Що яничари ще занапастять?
І мертві, і живі, і ненароджені нікого з вас довіку не простять!
Щира й цікава інтимна лірика Ліни Костенко. Це своєрідні роздуми – монологи і діалоги, враження від пережитого («Розкажу тобі думку таємну», «Не знаю, чи побачу Вас, чи ні…», «Я дуже тяжко Вами відболіла» та інші). У поезія цієї тематики завжди йдеться про шляхетні, високі почуття, які треба мати щастя пережити. Не кожному дано. Не до кожного приходить справжнє кохання. Не завжди маємо достойний об'єкт для любові. Ці проблеми Ліна Костенко вирішує дуже оригінальне. Наприклад, скільки вже сказано, що нерозділене кохання - нещасливе. А тим часом ця думка в корені хибна, бо закохана людина переживає час свого цвітіння, незалежно від того, чи її люблять, чи й не відповідають на почуття. Мабуть, вперше в усій українській літературі в "Світлому сонеті" Ліна Костенко змістила спектр дійсно у світлу сторону:
^
Як пощастило дівчинці в сімнадцять, в сімнадцять гарних, неповторних літ! Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Вона ридає, але все як слід.Вона росте ще, завтра буде вишенька.
Але печаль приходить завчасу.Це ще не сльози - це квітуча вишенька,
що на світанку струшує росу. Вона в житті зіткнулась з неприємністю:
хлопчина їй не відповів взаємністю.І то чому: бо любить іншу дівчину,
а вірність має душу неподільчиву. Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Як пощастило дівчинці в сімнадцять!
У віршах Ліни Костенко про любов передано весь діапазон цього найвищого і найсвятішого людського почуття: від потаємного спалаху душі, виокремлення коханої людини з тисячі інших людей, появи довір'я до обранця, наснаги й вершини почуттів до розумного усвідомлення кохання як щастя і як випробування.
Як холодно! Акація цвіте. Стоїть, як люстра, над сирим асфальтом.
Сумної зірки око золоте, і електричка скрикнула контральто.
Я тихо йду. Так ходять скрипалі, не сколихнувши музику словами.
Єдина мить - під небом на землі отак побути наодинці з Вами!
Ви теж, мабуть, десь тихо ідете. Страждання наше чисте і терпляче.
Як холодно!.. Акація цвіте. Як холодно! Душа за вами плаче.
***
Осінній день березами почавсь. Різьбить печаль свої дереворити.
Я думаю про тебе весь мій час. Але про це не будем говорити.
Ти прийдеш знов. Ми будемо на "ви". Чи ж неповторне можна повторити? В моїх очах свій сум перепливи,
Але про це не треба говорити. Хай буде так, як я собі велю.
Свій будень серця будемо творити. Я Вас люблю, о як я Вас люблю!
Але про це не будем говорити.
***
Не треба класти руку на плече. Цей рух доречний, може, тільки в танці.
Довіра - звір полоханий, втече. Він любить тиху паморозь дистанцій.
Він любить час. Хвилини. Дні. Роки. Він дивний звір, він любить навіть муку. Він любить навіть відстань і розлуку,
але не любить на плечі руки.
***
У цих садах, в сонатах солов'їв Він чує тихі кроки браконьєра.
Він пастки жде від погляду, від слів, і цей спектакль для нього не прем'єра. Душі людської туго і тайго! Це гарний звір, без нього зле живеться. Але не треба кликати його.
Він прийде сам і вже не відсахнеться.
***
спини мене отямся і отям така любов буває раз в ніколи
вона промчить над зламаним життям за нею будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу чи біля тебе полум'ям згорю
***
Божевілля моє, божемилля, Богомілля моїм сльозам!
Один-єдиний дотик абсолютного –моя душа відкрилась, як Сезам.
Сама не знаю, що в ній за скарби, якого серце зберігало джина.
Там, може, пограбовані гроби і заржавіла лампа Алладіна.
А може, й ні. Не відаю. Ти теж ні. Моя душа відкрилась, як Сезам...
Які у тебе руки обережні, які слова ласкаві, як бальзам!
***
І як тепер тебе забути? Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути я ще ніколи не пила.
Такої чистої печалі, такої спраглої жаги,
такого зойку у мовчанні, такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші, такого безміру в добі!..
Це, може, навіть і не вірші, а квіти, кинуті тобі.
Доба емансипації і фемінізму все-таки завдає відчутного удару по жіночності, по ставленні до жінки як до істоти тендітної, делікатної. У багатьох віршах Ліни Костенко відчувається гуга за тим історичним часом, коли жінка була насамперед Жінкою:
^
Той клавесин і плакав, і плекав чужу печаль. Свічки горіли кволо. Старий співак співав, як пелікан, проціджуючи музику крізь воло. Він був старий і плакав не про нас. Той голос був як з іншої акустики. Але губив під люстрами романс прекрасних слів одквітлі вже пелюстки. На голови, де, наче солов'ї, своє гніздо щодня звивають будні, упав романс, як він любив її і говорив слова їй незабутні.
Він цей вокал підносив, як бокал. У нього був метелик на маніжці.
Якісь красуні, всупереч віхам, До нього йшли по місячній доріжці.
А потім зникла музика. Антракт.Усі мужчини говорили прозою.
Жінки мовчали. Все було не так. їм не хотілось пива і морозива.
Старий співав без гриму і гримас. Була слова палкими й не сучасними.
О, заспівайте дівчині романс! Жінки втомились бути не прекрасними.
^
Не були випадковими в поетичному доробку поетеси і твори, в яких вона осмислює вічні біблійні теми. У свій час інтерес Ліни Костенко до Біблії дехто з критиків розумів як занепад її світовідчуття, заглиблення в похмурі настрої, песимізм. Згадувати про дзвони, Бога, молитву, свічки від неї, як від радянської поетеси, «вимагали в заперечувальному чи іронічному значенні», а вона наповнювала їх високою духовністю, прагнула відшукати в Біблії вічні істини.
У творчому доробку Ліни Костенко є оригінальне осмислений цикл "Давидові псалми", в якому авторка робить акценти на животрепетних проблемах часу, в якому живе сама. Поезія «Давидові псалми» не є переспівом чи перекладом біблійного уривку. Авторка абсолютно по-новому виписує кожну фразу, хоча й відчувається певний перегук з Біблією. Проекція біблійних мотивів та сюжетів на сучасність не випадкова.. Поетеса по-своєму трактує слова вічної книги, створює свій моральний заповіт:
Блажен той муж, воістину блажен, котрий не був ні блазнем, ні вужем. Котрий вовік ні в празники, ні в будніне піде на збіговиська облудні. І не схибнеться на дорогу зради, і у лукавих не спита поради.
І не зміняє совість на харчі, - душа його у Бога на плечі.
("Псалом 1.").
Бо яка ж може бути душа у того, хто «міняє совість на харчі», стає на шлях зради? Душа зрадника темна і брудна, тому що «хто від правди ступить на півметра, душа у того сіра й напівмертва». Ліна Костенко просить Бога порятувати «душу від грабунку», благає звільнити від духовних пут. Найстрашніше для неї, коли «хтось потайки обнишпорює душу», коли людина не має права вільно жити і мислити.. Коли в людини розтоптана, понівечена душа, вона перестає бути людиною. Пустка душі - це відсутність емоцій і почуттів, відсутність справжнього повноцінного, повнокровного життя.
Досить актуальним для наших днів є мотиви "Псалма 16. " :
Єдиний Боже! Все обсіли хами.
Веди мене шляхетними шляхами.
І не віддай цим людям на поталу, -
вони вже іншу віру напитали.
Одплач в мені, оплач і одболи, -
Вони ж моїми друзями були
Елементи суто українського колориту звучать в заключних строфах "Псалма 22" Ліни Костенко:
Врятуй мою душу, Боже, благаю Тебе, нездвиженного,
душу мою, одиначку, із лап собаки скаженого!
Я тихо молився, Боже, тепер я крячу вже криком -
прикрий мою душу, Боже, щитом малим і великим!
Не дай мені. Боже, впасти на цьому барвінку хрещатому,
на всі свої покоління імення Твоє кричатиму!
Чи я завинив чим, Боже, чи я для того й родився?
Голос мій одинокий об вуха Твої розбився.
Увесь я уже розлитий, мов чаша гіркого трунку.
Далекі слова мого крику від снів мого порятунку!..
Особливу увагу звертає на себе вірш «Перш ніж півень запіє...». Це оповідь про відречення апостола Петра від Ісуса Христа. Слід ще раз наголосити (і ця поезія є яскравим прикладом), що кожна біблійна притча у поетеси набуває нових форм, звучить по-новому, осучаснено.
У Біблії вчинок Петра не так гостро засуджується, як у Ліни Костенко.Так, Петро не запродав Учителя, як Юда. Але чи краще він вчинив? Юда продав Христа за гроші, а Петро відрікся зі страху, злякавшись відповідальності, потерпаючи за власне життя. Від зла, підкреслює автор, не можна повністю вберегтися, бо воно в нас самих. Коли людина зраджує один раз, вона може зробити це і вдруге. Зрадивши ідеали, принципи, рятуючи тіло (матеріальне, тлінне), людина губить душу (вічне), зраджує саму себе.
На біблійну тематику написано також вірші «Летючі катрени», "Був Ірод, і була Іродіада", "Брейгель. Шлях на Голгофу" та інші.
^
Ліро-епічна лірика займає значне місце у творчості Ліни Костенко, сюди відносяться вірші "Чадра Марусі Богуславки", „Горислава - Рогніда", "Стара церковця в Лемешах", "Цирк" , „Любов Нанесена", „Любов Потьомкіна" та інші. Поетеса не могла обійти увагою і славних жінок, патріоток України. Поезія «Чадра Марусі Богуславки» - це також екскурс в історію, роздуми про українку, яка, ставши дружиною султана, залишилась вірною своєму народові. Вона здобуває ключі, щоб випустити з темниці українських козаків, які потрапили у неволю, бо вона - Маруся із Богуслава і в неї «є непродана душа».
^
Вузенька вуличка. Стіна, повита хмелем.
Татари сплять, сьогодні в них байрам.
Високий дуб, по-українськи - нелинь.Святе Письмо, по-їньому - Коран.
Чого я тут? Ще й кажуть, Богу слава,що я жива, що в мене муж паша.
А я - Маруся. Я - із Богуслава.У мене є непродана душа.
О, як він любить, як він мене палить!Як вів мене цілує уночі!
Каблучки нанизав по дві на кожен палець.Браслети на руках, на шиї дукачі.
І я ходжу, володарка темниці. Скриплять у тиші двері за дверми.
Блищать очима слуги темнолиці, мені у ноги стелять килими.
Ох, килими, барвисті килимочки! Фонтан, кальян і сльози на зорі.
Носила я і плахту, і віночки, -ну, як мені, чи гарно у чадрі?
І меч, і правда - цноти не жіночі. Люблю чадру - і чорна, і густа.
Коли татарам брешуть мої очі, ніхто не бачить, як тремтять вуста.
Мого лиця не видно під чадрою. Мій муж поїхав. Тоскно мені. Жду.
А то б я їм здавалася чудною, -чого я зблідла і куди іду.
Чого дивлюся в море, у тумани. Чого, як тінь, блукаю уночі.
Бряжчать мені невільницькі кайдани. А я шукаю сховані ключі.
Народна легенда розповідає про те, як під час набігу татари захопили в полон трьох дочок священика з міста Богуслава. Наймолодша і найвродливіша – Маруся – дісталася на невільничому ринку татарському паші. Саме вона й визволила з неволі сімсот козаків-невільників.
Горислава-Рогінда
Ой Боже ж мій, як він же тебе кинув, княгинечку, постарілу від сліз. Навіщо ж він привіз тебе у Київ, із Полоцька, із попелу привіз?! Вже там жива хіба лише зозуля, нема кому вже й накувати літ. А він хотів, щоб ти його роззула, та ще й щоб руки не були як лід. Десь, кажуть, є страшна богиня — Мойра. Життя людське - як зойк на болотах. Вже б краще він пустив тебе до моря на тих повільних смертницьких плотах. На берег вийшли б люди тогобічні, і мовчки-мовчки бачили б вони, що це пливе князь Полоцький у вічність, а з ним Рогніда і його сини. А ти жива. І жах тебе прониже: тебе цілує той, хто їх убив. О найстрашніше із усіх принижень! О найдивніше з найдавніших див! В його обіймах ти була й щаслива. Ти вже й змирилась, - ти йому жона. Ти вже й смієшся, тільки пам'ять сива. Ти вже й кохана, тільки не одна. У нього сто таких на Берестові, і кожна з них заходиться плачем, - бо князь розлюбить, то уже любові ні слізьми не повернеш, ні мечем. Важкі, як осінь, шати золотії. В черниці підеш, полоцька княжна. Приїде Анна, та, із Візантії, на берег зійде царственна жона. Порфирородна візантійська ґава, в душі якої можна заблудить. Княгинечка, Рогніда, Горислава... Ото не треба ворога любить!
^
Історія стоїть біля дороги та й дивиться, хто їде по соті. Йде череда, туман взяла на роги. А он село, що зветься Лемеші. Десь там жила Наталка Розумиха, Грицькова жінка, гарна й молода. Як ще був жив, набралася з ним лиха, такий він був п'яндига й гуляйда. Але й козак! Просмолений, як човен. Жагучо любий до безтями рук. Як він умер, весь світ, сльозами повен, в дощах стояв по самий Базавлук! Вона ж його ні словом не вкорила.
Ходила до могили припадать. А двох синів, Олексу та Кирила, в капелу царську мусила віддать. Коли ж сини доскочили пошани, приїхала вона у Лемеші. Мов янголи, співали клирошани за упокій козацької душі -в тій церкві, що Наталка спорудила на тому місці, де Грицьковий гріб. А двох синів, Олексу та Кирила, у тій же церкві висповідав піп. Один був мужем вінчаним цариці, сподобивсь другий навіть булави. Вона молилась: - Грицю, чуєш, Грицю! Хоча на мить устань та оживи! Та подивися на свою Наталку, що за твої одмолені гріхи яку он долю виспівали змалку підписки наші, наші пастухи!
Вони ж гусей тут пасли в конюшині, вони х тут руки дряпали в шипшині, вони ж на цьому вигоні росли.А ті ж то гуси, гуси-лебедята, та й узяли підпасків на крилята,
та й у хороми царські занесли!.. Лампадка тьмяно блимала в кіоті, стояла в церкві дивна тишина. Блищали скрізь оправи щирозлоті, і озиралась Лотова жона.
Чекали слуги десь аж біля брами. Наталія молилась гаряче.І синя стрічка царської статс-дами текла, як річка, їй через плече. Вона молилась: - Встань та подивися,
що я вже стала свахою Петра. Що грошей в нас тепер хоч подавися, невістка в мене царського ребра. Тепер уже й не плачу я ночами. Невістка гарна, що там говорить.
Вже як вони, хоч тайно, обвінчались, то це ж таки уже не фаворит. Буваю на балах і на прийомах, бо я графиня, а Олекса граф. Вів при дворі, а я уже при йому, спокійно хай покоїться твій прах!.. З колін звелась графиня Розумовська, зашарудів широкий кринолін. Чи то спіткнулась, чи на плитах ковзько, чи на дзвіниці хилитнуася дзвін, - і задвигтіла церква-кам'яниця, і хрест на церкві також хилитавсь, і хилиталась паперть і дзвіниця... Мабуть, Грицько в землі перевертавсь.
Комментариев нет:
Отправить комментарий